У часи, коли всі щось знімають — себе, інших, усе — кадр переповнений зображеннями. Але зображення ≠ присутність. Бути у кадрі — не значить бути видимим. І навпаки: навіть мовчазне тіло, нерухоме лице або тінь на стіні може бути сильно присутнім.
Ця стаття — про те, що для мене означає присутність у кадрі — не як технічну або візуальну ознаку, а як внутрішній стан, жест, етичну позицію.
Присутність ≠ гра
Присутність — це не “грати роль”. Це не намагатися здаватися. Це бути з камерою в тому самому просторі уваги. Коли тіло не демонструє, а відкривається, не показує, а залишається.
Присутність — це не дія, це стан дозволу.
Ознаки присутності в кадрі:
- тіло не “виконує”, а дихає
- погляд не шукає глядача — він зустрічає камеру
- пауза не вирізана — вона триває
- кадр не намагається вразити, він просто тримає простір
- навіть у тиші — відчувається внутрішній ритм
Приклади з практики:
🔹 Перформанс, знятий статичною камерою — коли художник виконує дію не для глядача, а в присутності камери, як у щоденнику.
🔹 Відеоесе, де голос — внутрішній, не “впевнений” — він сумнівається, дихає, шукає слова.
🔹 Нерухомий кадр з тілом, що сидить або стоїть без руху — але саме це породжує напругу, бо тіло не грає — воно є.
Присутність ≠ контроль
У кадрі легко “грати безпеку”: поза, монтаж, світло — все під контролем. Але присутність — це відсутність щита. Це коли залишаєш кадр таким, як він був. Коли не забираєш випадковість. Коли не ховаєш тишу.
Присутність — це ризик бути нецікавим, але справжнім.
Чи завжди присутність — це тілесність?
Ні. Присутність може бути:
- у голосі — коли ти не читаєш текст, а говориш із середини
- у камері — коли рух об’єктива не “ловить момент”, а слухає простір
- у ритмі монтажу — коли пауза залишена, бо в ній є щось живе
Іноді кадр без тіла має більше присутності, ніж відео, де “дуже багато дії”.
Висновок: залишитись
Бути присутнім у кадрі — це не означати щось. Це залишитись.
Не тому, що тебе зняли, а тому що ти — не зникнув.
У відео, яке дихає, завжди є присутність — не зображення, не ілюстрація, а жива вага тиші й часу. І в ній — глядач стає співучасником. Не тому, що щось “побачив”, а тому що когось відчув.
