Є часи, які не для зйомки — а для перебування. Ніч — саме така. Не момент дії, а простір відчуття. Коли навколо стає тихо, а всередині — ясно. Саме тоді я беру камеру. Без плану. Без сценарію. Без теми.
Єдине, що в мене є — це ніч, камера і самот.
Ніч: не темрява, а глибина
Уночі світ не зникає — він стискається. Все зайве зникає з кадру. Залишається лише:
- світло з вікна
- ліхтар, що малює лінію
- силует руки
- шум власного дихання
Ніч — це не чорне полотно, а внутрішнє освітлення кадру. Вона прибирає об’єкти, щоб проявити простір між ними. І саме в цій тиші починаєш бачити інакше.
Камера: тіло, яке дивиться
Я не керую камерою. Я даю їй бачити. Вночі вона теж втомлена — але в цій втомі є присутність. Вона тримає кадр довше. Рідше фокусується. Не поспішає.
Камера вночі — це не інструмент, а учасник процесу самотності. Вона теж слухає, не втручається, фіксує. Іноді навіть втомлюється разом зі мною, коли світло повільно згасає.
Самот: не відсутність людей, а присутність себе
Самот — це не коли “ніхто не поруч”. Це коли ти поруч із собою, але без слів. Уночі, коли місто зникає з кадру, залишаюся тільки я — не як “обʼєкт”, а як свідок процесу.
Камера вночі не знімає подію. Вона знімає стан.
Це може бути рука, що тримає чашку. Це може бути порожнє крісло. Це може бути шум холодильника. Це — візуальний щоденник тіла, що проживає себе в режимі “без назви”.
Відео як свідчення тиші
Іноді я просто натискаю REC і залишаю кадр нерухомим. Потім сідаю навпроти — не для глядача, а для кадру, що дивиться на мене. Іноді камера пише стелю. Іноді — тінь на підлозі. Я не монтуватиму це. Бо ніч не потребує редагування.
Висновок: залишити слід тиші
Процес: ніч, камера, самот — це спосіб бути. Не знімати щось. А залишити, як є.
У таких відео немає початку й кінця. Лише присутність, яка не намагається бути важливою. Лише жест, що хоче не “записати”, а залишитись із собою хоч трохи довше.
