Коли ми дивимося фільм або відео, ми — глядачі. Камера — наше око. А те, що в кадрі — об’єкт. Але в мить, коли людина в кадрі дивиться прямо у камеру, ця ієрархія руйнується. Більше не «я дивлюсь», а «на мене дивляться». Відбувається щось тонше:
кадр перетворюється на контакт, погляд — на зустріч, а відео — на взаємність.
Що означає прямий погляд у камеру?
🔹 Це не “злам четвертої стіни” у театральному сенсі.
🔹 Це відмова бути лише зображенням.
🔹 Це включення глядача у поле тіла, яке дивиться.
🔹 Це визнання присутності глядача — не як спостерігача, а як учасника.
Це погляд не “на когось”, а “в когось” — без захисту, без контролю.
Погляд як жест довіри
У відео, особливо в перформансі, прямий погляд — це:
- не драматичний ефект, а жест уразливості
- визнання: “я знаю, що ти є”
- вихід із ролі — в справжній стан присутності
- форма тиші між мною і тобою
Особливо це помітно в роботах:
- де камера не рухається
- де відсутній монтаж, що відволікає
- де погляд триває довше, ніж комфортно
Приклади взаємного погляду
🔸 Мона Хатум, «Measures of Distance» — архівний погляд, який стає політичним
🔸 Марина Абрамович, «The Artist Is Present» — погляд у живому часі, де ні слова, лише зустріч
🔸 Домашнє відео, де дитина дивиться прямо в камеру батьків — і ми бачимо не дитину, а запрошення в близькість
Що робить цей погляд з глядачем?
- знімає пасивність
- відповідальність повертається: ти не просто “дивишся”, ти “теж тут”
- виникає етичний зв’язок — ніби ти вже не можеш залишитись байдужим
Погляд у камеру не потребує реакції. Але він її передбачає.
У моїй практиці
Коли я знімаю себе і дивлюсь у камеру — я не “представляю” себе. Я кажу: «я тут, перед тобою, без сценарію». Це не сповідь, не перформанс. Це акт, у якому я не захищаюсь монтажем, музикою, ідеєю. Це момент, коли кадр перетворюється на обмін.
Висновок: кадр, який дихає з обох боків
Погляд у камеру — це не жест контролю. Це жест на зустріч.
Він не змушує пояснюватися, не викликає дії. Але залишає післясмак:
«я не був сам у цьому відео — хтось бачив мене, і я бачив когось».
