Сучасні технології дозволяють знімати на телефон у якості, про яку 10 років тому мріяли професіонали. Але у світі відеоарту дедалі більше митців відмовляються від ідеального зображення. Грубий звук, пікселі, перевитримка, VHS, статика, зерно — усе це не “недолік”, а вибір.
Чому ж художники не прагнуть якості — і роблять це цілком усвідомлено?
1. Бо “якість” ≠ чесність
Якість — це стандарт. Це ідеал. Але в мистецтві важливіше — відвертість. Коли зображення надто гладке, воно затирає межу між живим і зрежисованим. А грубий кадр, випадковий фокус чи зламана картинка — говорять:
«Я не приховую, як знімаю. Я присутній у процесі».
2. Бо естетика “помилки” — це естетика живого
- VHS-відео = пам’ять, неідеальність, ностальгія
- зерно / шуми = дотик тіла, рух, нестабільність
- тремтіння руки = присутність оператора, а не обʼєктивність
- перевитримка / розмиття = стан, а не картинка
Помилка стає голосом. Технічна “недосконалість” — частиною емоційного коду.
3. Бо ідеальна форма = зручне споживання
Бездоганна якість — це часто комфорт. Вона запрошує спожити, швидко “побачити”, зрозуміти. А артвідео — не про комфорт. Воно про зіткнення. Воно має шорсткість, яка уповільнює глядача.
Поганий звук змушує слухати уважніше. Погане зображення — вдивлятись глибше.
4. Бо доступність — це теж естетика
Багато митців знімають на телефони, старі вебкамери, дешеві диктофони — не тому, що не можуть інакше. А тому, що не хочуть відокремлювати мистецтво від повсякденного. Якість — це ієрархія. А арт може бути зроблений будь-де, будь-коли, будь-чим.
5. Бо художній жест — не в камері, а в увазі
Навіть найкраща камера не створить присутність, якщо немає уваги, ризику, тиші, вибору залишити “незручне”. А навіть найгірший мікрофон може передати стан, якщо автор був у моменті.
Висновок: неякісне — не означає неважливе
“Погана” якість у відео — це іноді єдиний спосіб зберегти правду кадру.
Це про довіру. До себе. До середовища. До випадковості. У світі, де все полірується до блиску, художник каже:
«Я залишаю цю тріщину. В ній — живе».
